10 клас Артюр Рембо

Скільки молодих геніїв вирвала з літератури смерть! Лише по 37 років відвела доля таким неперевершеним майстрам літературного слова, як Джордж Байрон, Олександр Пушкін. Та, порівняно з Байроном і Пушкіним, можна говорити про творчий феномен, за влучним визначенням Верлена, цього «ангела і демона» одночасно, бо лише три роки свого життя (з 17 до 20 років) Рембо віддав мистецтву. Він був надзвичайно обдарованим поетом, свавільним і агресивним, людиною здібною, але неврівноваженою; все його життя — це шалена авантюра яку творчості, так і в особистому житті

Поезії Рембо властиві поривання до «втечі» й «бунтарства». «Я той, хто страждає, і хто збунтувався»,— писав митець в «Осяяннях». Мова йде про бунт не тільки проти зовнішнього світу, а передусім проти себе, оскільки найбільше він ненавидів саме своє «я» — продукт виховання психологічних, моральних, інтелектуальних звичок.

В одному з віршів поет писав:

Як гордо голову здійняла знов Людина!

І Бога променем своїм краса первинна

На плотськім олтарі в тремкий повергла стан.

Щаслива від добра, поблідла від страждань.

Людина хоче все пройти й пізнати!..

Вірш «П’яний корабель» А. Рембо написав, коли йому було 15 років. Хоча через два роки він виправив деякі рядки. Прочитавши цей твір, П. Верлен зазначив, що в ньому є те, «чим повинна збагатитися сучасна й майбутня поезія». І, дійсно, «П’яний корабель» став новаторським явищем у тогочасній французькій літературі.

 Виразне читання поезії А. Рембо «П’яний корабель».

За течією Рік байдужим плином гнаний,

Я не залежав більш од гурту моряків:

Зробили з них мішень крикливі Індіани,

Прибивши цвяхами до барвних стояків.

На вантажі свої я не звертав уваги,—

Чи хліб фламандський віз, чи з Англії сукно,

І, ледь урвався крик матроської ватаги,

Я вирушив туди, куди хотів давно.

Скажено хлюпали припливи океанські,

А я, колись глухий, як мозок дітвори,

Все за водою плив! І заколот гігантський

Зняли півострови, простори і вітри.

Моє пробудження благословили шквали.

Мов корок, танцював я на морських валах,

Що їх візничими утоплених прозвали,

І десять діб вогнів не бачив по ночах.

В сосновий корпус мій текла вода зелена,—

Солодка, як малим кисличний сік, вона,

Відкинувши убік і якір, і демено,

Блювоту вимила та плями від вина.

В настої зорянім, в Морській Поемі милій

Я плавав і ковтав зелену синь тоді,

Як мрець замислений вигулькує з-під хвилі,

Неначе тьмяний знак занурення в воді;

Там, раптом синяві підфарбувавши вири,

Повільні ритми й шал у днину осяйну,

П’янкіші од вина, потужніші за ліри,

Витворюють гірку любовну рябизну!

Я блискавицями роздерте небо знаю,

Прибої, течії, смеркання голубі,

Світанки, збуджені, мов голубині зграї,

І те, що може лиш примаритись тобі.

Я сонце споглядав у пострахах містичних,

Що зблисло згустками фіалкових промінь;

Буруни злі, немов актори драм античних,

Віконничний свій дрож котили в далечінь.

Я снив і бачив сніг серед ночей зелених,

Цілунок на очах морів, і гладь ясну,

І соків круговерть, хмільних і незбагненних,

Співочих фосфорів пробудження від сну!

Розлючені вали в звіриній істерії,

Що брали штурмом риф, уповні бачив я,

Не знаючи, що блиск од сяйних ніг Марії

Утихомирює захекані моря.

На берегах Флорид мені траплялось зріти

Квітки, подібні до пантерячих зіниць!

Мов сяйні віжки, сніп веселок розмаїтий

До лазурових стад стремів на повну міць!

Я бачив, як шумлять драговини та верші,

Де в комишах гниє морський Левіафан!

Як падають у штиль гігантські хвилі перші,

Як даль врізається в бездонний океан!

Льодовики, сонця, і небеса, й заграви!

Гидотні обмілі серед рудих заток,

Куди обліплені комахами удави

Падуть у смороді з покручених гілок!

Хотів би показать я гомінкій малечі

Співочих риб, дорад, що блискотять між хвиль.

І піна вквітчана мої гойдала втечі,

І вітер додавав мені не раз зусиль.

А море — мученик у безбережнім світі —

Мене підносило на схлипах злих своїх,

Воно несло мені свої тінисті квіти,

А я, мов дівчина навколішках, затих...

І, взявшись на своїх бортах гойдати

Їх чвари та послід, я, майже острівець,

Ледь задкував, коли в мої тонкі канати,

Шукаючи нічліг, чіплявся пухлий мрець!

Під гривою заток я — корабель пропащий,—

Закинутий у вись етерну без птахів,

Звідкіль ні монітор, ні парусник найкращий

Не вирвуть острова, що від води сп’янів;

Я, що в бузковій млі повільно так пролазив,

Довбаючи, як мур, червоний небокрай,

Де видно — о нектар солодких віршомазів! —

Небесні сопляки та сонячний лишай;

Я, весь плямований вогнистою дугою,

Що мчав і гнав ескорт із коників морських

(Ультрамаринове склепіння наді мною

Валилось, плавлячись у вирвах вогняних),

Я, жахом пройнятий, бо округ потойбічний

Тремтів од ревища Мальштремів та Биків,

Ясних застиглостей вивідувач одвічний,—

Я за Європою прадавньою тужив!

Архіпелаги зір та острови незнані

Я зрів, де небеса відкриті для плавців:

— В такі-от ночі ти дрімаєш у вигнанні,

О зграє злотих птиць, Снаго прийдешніх днів?

Доволі плакав я! Жорстокі всі світання,

Гіркі усі сонця й пекельний молодик;

Заціпило мені від лютого кохання.

Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік!

За європейською сумуючи водою,

Холодну та брудну калюжу бачу я,

Де вутлий корабель, як мотиля весною,

Пускає в присмерку засмучене хлоп’я.

І я, купаючись у ваших млостях, хвилі,

Не можу більше йти в кільватері купців,

Під оком злих мостів я пропливать не в силі,

Ані збивать пиху з вогнів і прапорів.

Вірш має безліч інтерпретацій, викликає у читачів різні асоціації. Одні бачать у ньому бунт проти сірої буденності, інші — аналогію з подіями Паризької комуни, треті говорять про те, що в цьому творі автор передбачив свою власну долю, четверті вбачають у ньому виклад філософсько-естетичної концепції митця. У вірші описані мандри корабля, що втратив управління і носиться безмежним океаном

У вірші спостерігається злиття об’єктивного і суб’єктивного першоджерел. Саме тому описані події можуть асоціюватися як з реальним життям, так і з філософським узагальненням (блукання і поривання ліричного героя у просторах духу, життя, поезії).)

Композиція вірша складається з трьох частин. Зав’язка — загибель команди і втрата керування кораблем, розвиток дії — уявні мандри ліричного героя в морській стихії, кульмінація — зіткнення піднесеної фантазії з буденною реальністю, розв’язка — відмова героя від прагматичного життя
У вірші є два види конфлікту: зовнішній і внутрішній. Зовнішній — зіткнення ліричного героя зі стихією та буденністю, внутрішній — боротьба, що точиться в душі ліричного героя за духовне пробудження, особистий незалежний світ, мрії.

Яка головна тема твору? (Мандри душі ліричного героя в житті та у світі власної уяви.)

Образ корабля, що нарешті звільнився, символізує потяг ліричного героя до пошуку іншого світу, відмінного від звичайного, вільного у своїх фантазіях, думках, мріях

Фінал відображає результат духовних та естетичних пошуків автора, який усвідомив перевагу внутрішнього життя над обмеженістю зовнішнього простору.

Які образи-символи є у вірші? (Образ п’яного корабля, моря, символи-кольори.)

Назва вірша теж є символічною. Багатьох дослідників та читачів хвилює питання: «Чому корабель п’яний?» У творі неодноразово звучить мотив сп’яніння. Море в поезії виступає багатозначним символом. Це і почуття, і примхлива життєва доля, і поезія.

У вірші є й символи-кольори: зелений колір моря, «зелена синь» морських глибин. Як відомо, у символістів ці два кольори означали надію.

Виразне читання поезії А. Рембо «Відчуття».

Відчуття

В блакитні вечори стежками йтиму я;

Колотиме стерня, траву почну топтати:

Відчує свіжість піль тоді нога моя,

Я вітру голову дозволю овівати.

Отож мовчу собі, сповільнюю ходу.

В душі безмежної любові лиш припливи;

Все далі й далі, мов бродяга той, піду,

З Природою, немов із жінкою, щасливий.

 Аналіз поезії.

Ліричний герой представлений мандрівником.

Природа для нього постає живою істотою в образі жінки, яку він здатен пізнати лише за допомогою відчуттів.

—   Яка композиція вірша? (Вірш поділяється на дві частини. У першій відображено уяву ліричного героя, згадуються вже пережиті враження. В цій частині переважають дієслова майбутнього часу, оскільки почуття проектуються на майбутнє. У другій — ліричний герой немов переноситься в уявну дійсність, що сприймається як реальність. Тут переважають дієслова теперішнього часу.)

—   Яка кольорова символіка вірша? (У вірші домінує блакитний колір, що символізує чистоту почуттів та духовних поривань героя до світу краси.)

—   Які художні засоби використовує автор? (Епітети: «блакитні вечори», «безмежної любові»; порівняння: «все далі й далі, мов бродяга той, піду»; метафори: «я вітру голову дозволю омивати».)

Вірш А. Рембо «Голосівки» відразу привернув увагу читачів і критиків, викликавши різні тлумачення. Багато літераторів вбачали в ньому розвиток думки о Ш. Бодлера про «відповідності» між звуками, кольорами, запахами, людськими почуттями. Інші говорили, що в цьому вірші Рембо відобразив дитячі спогади про барвистий буквар, за яким його вчили читати. Існують і символічні прочитання твору.

Але цей вірш, мабуть, залишиться найбільшою загадкою поета А. Рембо.

Виразне читання поезії А. Рембо «Голосівки».

)

Голосівки

А чорне, біле Е, червоне І, зелене

У, синє О,— про вас я нині б розповів:

А — чорний мух корсет, довкола смітників

Кружляння їх прудке, дзижчання тороплене;

Е — шатра в білій млі, списи льодовиків,

Ранкових випарів тремтіння незбагненне;

І — пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене,

Сп’яніле каяття або нестримний гнів;

У — жмури на морях божественно-глибокі,

І спокій пасовищ, і зморщок мудрий спокій —

Печать присвячених алхімії ночей;

О — неземна Сурма, де скрито скрегіт гострий,

Мовчання Янголів, Світів безмовний простір,

Омега, блиск його фіалкових Очей.

14. Аналіз поезії.

 Жанр твору. (Сонет.)

—  У чому полягає новизна твору? (А. Рембо пропонує нове поетичне бачення, коли поєднуються звуки і кольори в одне ціле, душевний стан природи і людини, земне і божественне.)

—  У чому особливість асоціацій ліричного героя, яким чином вони пов’язані? (На перший погляд, асоціації ліричного героя досить розрізнені. Але вони пов’язані між собою відносинами контрасту: чорний — білий (духовна смерть — чистота вічного буття), червоний — зелений (пристрасть — мудрий спокій). Але поет не бачить якихось нездоланних протиріч, адже одне не існує без іншого, оскільки у світі все взаємопов’язане.)

У «Голосівках» поет шукав нову мову поезії. Він писав: «Я винайшов колір голосних! Я погодив форму і плин кожної приголосної і тішив себе надією за допомогою інстинктивних ритмів винайти таке поетичне слово, яке рано чи пізно буде доступне всім почуттям».

Експерименти А. Рембо були продовжені наступними поколіннями символістів, які шукали таємничого змісту в царині звуків і дивовижних образів.

Закріплення знань.

Артюр Рембо. Лірика  Артюр Рембо. Лірика ред.